Пастки накопичувальної системи

В центрі уваги фондового ринку України продовжує перебувати пенсійна реформа, точніше - запровадження накопичувального (або другого) рівня пенсійної системи. Він, зокрема, передбачає перерахування частини страхових внесків на персональні накопичувальні рахунки застрахованих осіб після досягнення бездефіцитності бюджету Пенсійного фонду.

Втім, очікувана бездефіцитність може і не відбутися з огляду на демографічну ситуацію, традиційні популістські кроки влади перед виборами або чергову кризу. Відтак, закон повинен встановити чітку дату запровадження другого рівня. Найбільш прийнятною датою початку перерахування коштів до накопичувальної системи вважаю 1 січня 2013 року.

Чергова затримка або перенесення на пізніший строк, які так легко обґрунтувати безліччю об'єктивних і не дуже причин, все більше заганяють країну в глухий кут. Потрібна політична воля і зважені рішення.

Сьогодні обговорюються варіанти, що молодим людям, які тільки починають працювати, можна відмовитися від солідарної системи, перераховуючи кошти тільки на накопичувальний пенсійний рахунок такої особи.

Однак такий варіант містить низку пасток: великий дефіцит солідарної системи через 20 років, високий ризик втрати коштів внаслідок криз і, як наслідок, низький рівень пенсій після досягнення такими особами пенсійного віку. Наприклад, у Чилі відмовилися від винятково накопичувальної системи після 25 років експерименту.

Рішення просте: збалансована система за рахунок поєднання всіх рівнів пенсійної системи. При цьому держава через солідарну частину забезпечує застрахованим особам тільки мінімальний прожитковий мінімум.

Ще однією проблемою називають брак надійних фінансових інструментів для інвестування пенсійних коштів. На мій погляд, ця проблема надумана. Українська економіка потребує гігантських коштів для модернізації та розвитку, починаючи з інфраструктури міст і до найсучасніших технологій у літакобудуванні та відновлювальній енергетиці.

Пасткою тут можуть стати інвестиції лише в державні цінні папери. Очевидний конфлікт інтересів між двома відомствами: Мінфіном та Накопичувальним Фондом. Перший, як позичальник від імені держави, зацікавлений в низькій вартості обслуговування держборгу. Сьогодні цей показник нижчий за офіційну інфляцію, чим можна небезпідставно гордитись.

А для Накопичувального Фонду, як керуючого пенсійними накопиченнями застрахованих осіб, дохідність, що не перевищує інфляцію, профанує саму ідею пенсійних заощаджень.

У Росії за 2004-2010 роки при середньорічній інфляції 10,62% державна компанія з управління пенсійними активами (ВнєшЕкономБанк) інвестувала кошти з середньою дохідністю 6,66%, при цьому у 2004-2008 роках - тільки у звичайні державні облігації.

Держава - не найкращий інвестор і зазвичай управляє пенсійними накопиченнями, інвестуючи кошти в державні цінні папери. Щороку такі "інвестиції" в Росії втрачали близько 4% своєї купівельної спроможності. Не дивно, що працюючі громадяни не зацікавлені у "білій" зарплатні. Тому у цій країні на державному рівні панує думка про фіаско пенсійної реформи.

До того ж кошти, що залучаються державою через випуск облігацій та перерозроділяються через держбюджет, найчастіше йдуть на споживання, а не на розбудову країни.

Я бачу три шляхи рішення цієї низки проблем:

1. Випуск спеціальних державних пенсійних паперів з дохідністю "інфляція+", які матимуть обіг тільки серед пенсійних фондів і прирівнених до них інвесторів.

2. Випуск муніципалітетами інфраструктурних облігацій, за якими держава гарантуватиме повернення тільки номінальної суми.

3. Повільне і поступове збільшення в інвестиційному портфелі пенсійних накопичень дозволеної частки акцій та інших інструментів.

Необізнаність майбутніх учасників накопичувальної системи призводить ще до одної проблеми. Люди не розуміють причин, механізмів і наслідків введення цієї системи. Громадяни звикли покладатися на державу, рахують що влада повинна забезпечити їх гідною пенсією.

На жаль, як було показано вище, державні мужі не можуть обганяти інфляцію. Тому в більшості країн світу цю задачу доручають розв'язувати недержавним структурам. Щоб уникнути корупції, застраховані особи мають самостійно обирати фонд - суб'єкт другого рівня пенсійної системи, який повинен зберігати та управляти їх пенсійними накопиченнями.

І тут глухим кутом є небажання застрахованих осіб робити цей вибір. Таким людям у Росії навіть придумали назву - "мовчуни". Їх пенсійними заощадженнями керує ВнєшЕкономБанк. Пам'ятаєте, це той, що "губить" щорічно 4% активів.

Незважаючи на це, навіть після восьми років проведення пенсійної реформи, "мовчунів" все ще 78% від загальної кількості застрахованих осіб! Дуже не хотілось би наступити і нам на ці ж граблі.

Рішення є: широке висвітлення пенсійної реформи та обов'язковість вибору застрахованою особою варіанту пенсійного накопичення. Пропоную, щоб протягом 2014 року кожна застрахована особа зробила освідомлений вибір: або недержавний пенсійний фонд - суб'єкт другого рівня, або Накопичувальний Фонд.

В іншому разі - якщо вибір не зроблено - накопичені на початок 2015 року на пенсійному рахунку такої особи кошти безповоротно перераховуються в солідарну систему. Також туди йдуть страхові внески цієї особи аж до отримання права на пенсію або до вибору варіанту накопичення.

В останньому випадку на накопичувальний пенсійний рахунок такої особи у вибраному фонді перераховуються кошти з наступного місяця після такого вибору.

Невирішеною проблемою є перехід застрахованої особи в інший фонд. Безумовно, людина повинна мати можливість змінити місце накопичення коштів на пенсію. Однак як бути, коли цей вибір робитиме не застрахована особа, а її роботодавець, примушуючи її під адміністративним тиском до якогось варіанту?

У Росії були випадки, коли бухгалтерія підприємства не виплачувала зарплату, поки працівник не погоджувався на підписання пенсійного договору щодо коштів другого рівня з фондом, вибраним адміністрацією.

Часто застраховані особи навіть не знають, що вибір за них робить адміністрація. Коли працівники з власної ініціативи міняли фонд, їх позбавляли премій, а особливо норовливих подекуди навіть звільняли з роботи.

Іншою пасткою є зловживання застрахованою особою чи агентом правом вибору фонду. Наявність значних коштів на пенсійних рахунках призводить до конкуренції між фондами щодо залучення таких осіб. Фонди готові платити за них агентам.

Агенти-шахраї домовляються із застрахованою особою про підписання нею пенсійного договору з одним із фондів, а потім підробляють підпис і укладають угоди ще з кількома фондами. За кожний такий договір вони отримують платню. Нерідко й самі застраховані особи за гроші також погоджуються брати участь у таких схемах.

Для уникнення подібних махінацій слід дотримуватися таких правил:

1. Вибір фонду повинен засвідчувати нотаріус. Найкращий варіант - доступ нотаріусів до єдиної всеукраїнської бази даних з фіксацією нотаріусом вибору.

2. Інформація про вибір фонду повинна бути комерційною таємницею.

3. Змінити фонд застрахована особа може не частіше одного разу на два роки.

4. Агент може мати договірні відносини тільки з одним фондом.

Хочу виділити ще одну дуже серйозну проблему - високий рівень витрат на адміністрування фондів. Поточний варіант проекту закону пропонує обмежити винагороду адміністратора 3,5% середньозваженого значення вартості пенсійних активів - ВПА.

Ці 3,5% - дуже мало. Для фондів.

Давайте порахуємо. Якщо у Казахстані на 16 мільйонів населення 12 НПФ, а в Росії - 142 мільйони населення і 129 НПФ, то в Україні буде не менше 40 фондів, які правдами і неправдами долучаться до накопичувальної системи.

Звичайно, кожен такий НПФ повинен мати відділення хоча б в обласних центрах, не кажучи про райцентри. Для обслуговування одної області потрібно не менше 20 співробітників. Щорічний кошторис на утримання кожного відділення можна оцінити в 2 мільйони гривень.

Перемножуємо фонди на області й на кошториси і отримуємо 2 мільярди гривень витрат на рік, і це без реклами, оплати послуг агентів та компаній з управління активами - між іншим, не найменші статті бюджету будь-якого НПФ. Якщо навіть не буде "мовчунів", і всі застраховані особи виберуть НПФ, вкластись у 3,5% ВПА в декілька перших років майже неможливо.

Але припустимо, що НПФ якимось чином втиснули у 3,5% всі свої витрати. А також отримали дохід від інвестицій на рівні "інфляція+3%", що є дуже гарним показником для консервативних стратегій. Навіть у такому разі на пенсійні рахунки застрахованих осіб НПФ нарахує дохід (з урахуванням власних витрат) менший за інфляцію.

Таким чином, 3,5% - це надто багато. Для захисту накопичень від інфляції.

Рішення наступні.

Оскільки робота з обліку застрахованих осіб ведеться паралельно і державним Пенсійним фондом України - щодо солідарного рівня, і Накопичувальним Фондом - щодо перерозподілу страхових внесків застрахованих осіб між НПФ, то пропоную:

1. Пенсійні рахунки другого рівня протягом перших п'яти років веде державна установа.

2. НПФ другого рівня залучає клієнтів і через КУА управляє їх пенсійними активами.

Як варіант можна обговорювати створення двох-трьох (для конкуренції) загальнонаціональних адміністраторів, які б вели рахунки всіх застрахованих осіб та мали розгалужену мережу відділень по всій країні.

Низка грабель, пасток та глухих кутів ще захована в хащах законодавчого оформлення пенсійної реформи. Щоб заздалегідь їх розпізнавати та обминати, потрібно залучати до написання законів фахівців, які добре орієнтуються в цих хащах, бо знають про них не з перекладених статей в іноземних журналах.